Чому так погано бути хорошою мамою

6

Аргументи проти того, щоби бути “хорошою мамою”:

Від цього страждає дитина. “Чому ж страждає?”, запитаєте ви. У неї ж хороша мама. Так ось саме тому і страждає: мамі ніколи займатися дитиною, вона зайнята створенням образу власної ідеальності, правильності (підкресліть “власної”).

• Дитина хоче морозиво – їй не можна (хороша мама знає правила).
• Хоче шоколадку замість морквини – їй не можна (хороша мама знає, що корисно).
• Хоче помацати руками сніг – не можна (хороша мама знає, що шкідливо).
• Хоче погратися – не можна (хороша мама знає, що спочатку потрібно доїсти суп).
• Хоче дружити з Петром – теж не можна (хороша мама забороняє гратися з поганими хлопчиками).

Здавалося б, нічого поганого в цьому немає (звичайно, тільки хороше :)) – це ж елементарна турбота про свою дитину.

Але я кажу про ті випадки і про тих мам, яким важливіше всього на світі – бути хорошою мамою. Їх легко впізнати. Вони живуть заради своїх дітей. Вони знають, як треба, а як не можна. Вони – героїні та жертви, які працюють на благо… чого? Звичайно, своєї “хорошої-мамості”. А реальна дитина в цей час просто хоче помацати руками сніг.

Цього ніхто не оцінить. Отже, вона живе заради своїх дітей. “Моє життя – це мої діти”. “Жінка повинна жити тільки заради дітей”. “Мій сенс життя в моїх дітях”. “Я живу, щоб моя дитина була щасливою”… Чули коли-небудь подібні фрази? Якщо так, то вам знайомі й інші слова, які лунають з цих же вуст: “Я для тебе все, а ти – скотина невдячна!”, “Я заради тебе пожертвувала своїм життям!”, “Я на семи роботах працювала, щоб ти в університеті вчився!” і багато інших варіантів.

Коротше, у мене погана новина. Діти не оцінять, що ви зробили їх сенсом свого життя. Ви ніколи не дочекаєтеся подяки. Скоріше навіть навпаки. Діти цього сильно не люблять. Ну, погодьтеся, дуже неприємно все життя відчувати себе винним, вдячним і залежним.

У книзі Ялома “Матуся і сенс життя” є приголомшлива замальовка. Ялом пише книги і привозить їх своїй мамі. Його мама не вміє читати. Він пропонував їй почитати вголос, але вона відмовилася. Їй важлива просто наявність книг. Вона просто зберігає їх у себе і з гордістю показує усім знайомим. Ялом розуміє, що в кінцевому підсумку все, що він робить, він робить для того, щоби мама могла ним пишатися. Написання книг для мами – сенс його життя. Сенс життя мами – ці ж книги: як результат її багаторічної роботи в якості хорошої мами (виростила хорошого сина).

Нескінченний абсурд полягає тільки в тому, що вона ніколи їх не прочитає. Вона ніколи не почує його, а він ніколи їй не скаже. Вона ніколи не зустрінеться зі своїм сином в реальності. Він не зустрінеться в реальності зі своєю мамою. Вони просто роками танцюють навколо результату. Це і є те, що роблять мами, роблячи сенсом життя дітей.

Вони обмежують себе, обмежують дітей, і перетворюють спільне життя в роботу над спільним результатом. Абсурдно і сумно, чи не так? Загалом, діти не хочуть бути сенсом вашого життя. Для них це, так би мовити, тягар. Їм вільніше б дихалося, якби у вас був свій сенс життя, а у них – свій. Дітям не потрібна жертва, гарна мама. Вони не оцінять ваших старань. Більше того, якщо у вас хлопчик, він взагалі одружиться з іншою  І це стерво навіть не буде його правильно годувати.

З’являється складність у висловленні почуттів. Причому, як у вас, так і у дитини.

Про дитину трохи пізніше, спочатку – про маму

І найкраще на прикладі. Була в мене одна вагітна клієнтка, яка сильно хотіла хлопчика. Так сильно хотіла, що вже так і жила – начебто у неї хлопчик. А на УЗД, як на зло, весь час не було видно: дитина то відвернеться, то ляже не так. Коротше, вже на досить пристойному терміні вона дізналася, що у неї дівчинка. Того дня вона прийшла до мене дуже сумна. З траурним обличчям вона зайшла в кімнату і сіла на диван. Сказала, що в неї багато почуттів у зв’язку з цим: і засмутилася вона, і все таке, але було щось ще, щось дуже важливе, про що вона мовчала. “Що ти тепер думаєш про свою дитину?” – запитала я.

Вона довго не наважувалася відповідати на це питання, уникала чіткої відповіді, соромилась говорити про це, вмовляла себе, що це все нісенітниця і треба забути про це.

У процесі самовмовляння вона вимовила фразу: “Врешті-решт, дівчинка – це така ж дитина, як і хлопчик”, і подивилася на мене. І, якщо чисто раціонально, то вона, звичайно, була права. Але це тільки якщо раціонально. І я відповіла їй: “Ні, це неправда, хлопчик для тебе – більш бажаний, ніж дівчинка. І в цьому вони вже не однакові”.

Тоді клієнтка (майже пошепки) сказала, що вона дійсно відчуває велику образу на дитину за те, що вона – дівчинка. Це і було те, про що спочатку їй було соромно сказати.

Хороші мами так не говорять.

Хороші мами люблять і хлопчиків, і дівчаток однаково.

Найцікавіше, що коли ми почали з’ясовувати, чого ж вона так сильно боялася, чому було так важко вимовити вголос слова про образу і злість, виявилося, що боялася вона зовсім не за дитину, а за себе. Їй стало страшно, що дитина почує її слова і буде менше любити її. Чи це не прямий доказ того, що, намагаючись бути хорошою мамою, ми піклуємося про себе, а не про своїх дітей?

Ну, і, звичайно, головне. Коли ця клієнтка змогла визнати свої негативні почуття до власної дитини, дозволила їм бути, говорити про них – вони зникли (див. Теорію парадоксальних змін Бейссера). Виголошуючи промову своїй ще не народженій дитині (дівчинці), вона почала з сорому (соромно говорити про це), перейшла на образу і злість (злюся на тебе за те, що ти – дівчинка), а закінчилося все смутком (сумно, що все склалося не так, як я хотіла) і, звичайно, любов’ю (я люблю тебе, моя дитина). Йдучи, вона сказала, що якби не дозволила собі злитися на свою дитину, то не змогла б відчути любов до неї. Це відповідь на питання для тих, кому цікаво, навіщо взагалі визнавати негативні почуття. Так вже ми влаштовані, що якщо щось заморожуємо, то заморожується все.

Отже, якщо ви – хороша мама, ви не маєте права злитися, ображатися, ненавидіти свою дитину. Але тоді у вас виникнуть труднощі з відчуттям любові до неї. Не кажучи вже про те, що невиражені злість і образа призводять до різних психосоматичних захворювань і псують подальші відносини.

Тепер про постраждалих дітей

У даному сенсі, постраждалими я вважаю тих, хто не може допустити “поганості” своєї мами (моя мама не може бути поганою) чи визнати свої негативні почуття до неї. Справедливо, думаю, буде сказати, що це біда більшості з нас – принаймні, я зустрічаю таке досить часто.

А якщо детальніше, у своїй практиці я встигла зустрітися з кількома способами того, як люди справляються з такою ситуацією.

Спосіб перший. “Мамо, погана не ти, а я”

Ну, зрозуміло. Якщо я відчуваю до тебе, люба мамо, щось погане (образу, гнів, роздратування і так далі), то я – повний “мудак”, а ти – щось типу священної тварини, ти поганою бути не можеш (ти ж мама). А якщо я тобі й скажу щось погане, то ти взагалі розвалишся/захворієш/помреш, яка ж я скотина, ти ж моя мама, і далі по тексту. На жаль, мами часто самі не проти скористатися такою схемою. Награно хапаються за серце, у них з’являється сильний головний біль. Фраза “як ти з матір’ю розмовляєш” – з тієї ж опери. Дитина виростає з почуттям провини і гнітючим відчуттям власної “поганості”. Тепер згадуємо, що протилежності завжди існують разом, і там, де є одна полярність, точно буде й інша. Тобто ця людина, яка мучиться почуттям провини і відчуттям власної безнадійної “поганості”, раптово може почати насолоджуватися нею. Як в анекдоті, знаєте: я один, зовсім один. Тут теж саме: я поганий, який я поганий, я поганий, о, я поганий, ммм, який я поганий, і т.д. Потім знову почуття провини, ну і по колу. Головне: він – завжди поганий, вона – завжди хороша.

Спосіб другий. “Мамо, погана не ти, а всі інші”

Теж приклад з практики. Клієнтка розповідає, що кожного разу, коли вона знаходить нові стосунки, заздалегідь відчуває образу. Так, начебто їй уже зробили щось образливе. Що саме? – запитую я. Вона очікує, що буде непотрібною, і що над нею будуть сміятися, і що її будуть знецінювати. Так, як це робила моя мама, каже вона. І розповідає таку історію.

Коли вона була маленькою, то відчувала себе непотрібною своїй мамі. Одного разу вона підійшла і ображено запитала: мама, навіщо ти мене народила, адже я не потрібна тобі! Хороші діти так не говорять, відповіла мама (я забула уточнити: у хороших матерів, зрозуміла річ, бувають тільки хороші діти). І вона, моя клієнтка, більше не говорила. Звичайно, вона не перестала відчувати себе непотрібною. І навіть навпаки – ще більше відчула себе такою. Але з цієї розмови вона засвоїла, що не можна говорити мамі про свою образу. Це недобре і неправильно. А ще мама над нею посміялася.

“Що ти відчуваєш до своєї мами, коли розповідаєш це?” – запитала я її. “Я люблю її, – відповіла вона, – вона в мене дуже хороша”. “Що б ти хотіла сказати їй?” – запитала я. “Мамусю, – промовила вона, – я дуже хочу бути потрібною тобі”. І заплакала. Вона не ображається на маму. Але кожного раз, коли у неї починаються нові відносини, вона заздалегідь відчуває, що буде непотрібною і над нею будуть сміятися.

Спосіб третій. “Мамо, ти зовсім не погана. Я так вірю в те, що ти хороша, що стану такою, як ти”

Це дуже цікавий приклад, я натрапила на нього абсолютно недавно, і він мені дуже сподобався. Загалом, клієнтка скаржилася на зайву вагу. У процесі ми набрели на те, що вона не приймає себе такою (повною). Я спершу не надала цьому великого значення (ну, не любить вона себе, таке часто зустрічається). Але тут вона сказала: “У мене відчуття, що цей жир не мій взагалі”. “А чий?” -запитую я. “Мамин”, – відповідає вона.

Їй здається, що він немов дістався їй від мами, і це викликає у неї огиду. Вона ненавидить мамину повноту. Причому, їй дуже соромно говорити такі речі про маму (у неї хороша мама і до неї не можна відчувати відразу). У якийсь момент клієнтка починає розуміти. “Який жах, – говорить вона, – я спеціально гладшаю, щоби бути схожою на маму. Я ненавиджу її повноту, але не можу визнати цього. Я спеціально гладшаю, щоб собі самій і мамі довести, що ніякої відрази немає, що я хочу бути схожою на неї, який жах!”

Ось такі історії. Це все, що на даний момент мені вдалося назбирати про хороших мам та їхніх постраждалих дітей. Випадки з моєї практики, які я описала, на мій погляд, найбільш яскраво описують перераховані способи.

Я думаю, що існують й інші способи справитися з неможливістю прийняти погані почуття до гарної мамі, але я поки їх не зустріла.

P.S.: Метод побудови відносин з мамою надалі переноситься на відносини з іншими людьми. це добре видно у другому прикладі.

Р.P.S.: Я не знаю, чому так складно висловлювати мамам свої негативні почуття. Краще за всіх на це питання мені поки що відповіла та сама друга клієнтка. Вона сказала: “Мама відрізняється від інших людей тим, що вона потрібна мені більше, ніж всі інші”. Від себе б я додала, що мама відрізняється від інших людей тим, що вона дала мені життя. І, напевно, десь у підсвідомості, я справді повинна ставитися до неї як до божества. А якщо психотично пофантазувати, то взагалі-то настільки всесильна, щоб дати мені життя, людина може його і відняти. Страшно? Забула ще сказати. Замість того, щоби бути хорошою мамою, я пропоную просто бути.

Я розмірковувала на цю тему, і ще раз дійшла висновку, що за всім цим стоїть страх зруйнувати маму, і (увага!) як наслідок – себе. Думаю, є якась дуже глибока, базова, несвідома зв’язка “нема мами – не буде мене”. Можливо, вона має коріння в дитинстві, адже дитина справді ще настільки безпорадна, що в прямому сенсі загине без мами. Можливо, мама сприймається нами як щось божественне, що дає життя, а руйнувати те, що дає нам життя, може бути небезпечно.

Чесно кажучи, до цих роздумів мене підштовхнула одна знайома мама – із серії дуже хороших і дуже корисних мам, які знають як треба. Вона сказала своєму синові: “Ти не маєш права на мене ображатися. Я дала тобі життя. Якби не було мене, не було б тебе”.

Особисто я переклала б це послання так: “Якщо ти будеш на мене ображатися, я зникну, і тоді ти теж загинеш”.

Хочу також додати, що у хороших мам та їхніх дітей часто існує залежність один від одного.
Роблячи дитину сенсом свого життя, мама дуже багато приносить в жертву заради “її щастя”, живлячи таким чином нездоровий егоїзм дитини. Людина з дитинства звикає до типу відносин, де інший заради неї жертвує собою, виростає несамостійною, залежною від мами. Причому, зверніть увагу, що така дитина виростає з почуттям провини та егоїзмом одночасно. Ті самі цикли самокатування і “забивання” на всіх навколо, про які я писала. Полярності, які завжди існують одночасно. Дитині дають все, і тут же звинувачують її в цьому). Мама, у свою чергу, також не може без неї. Спробуйте пожити без сенсу життя.

Тема “хорошої мами” плавно переплелася з темою “я дам своїй дитині те, чого не було в мене”.

Так-так, давати дитині щось, тому що “у мене цього не було, а у неї нехай буде в достатку” – це те ж саме, що давати дитині щось, тому що “це корисно, я знаю”. Дитині все рівно, під яким логічним приводом ви “напхали” їй те, чого вона не хоче.

Чудова в цьому сенсі фраза моєї нової подруги: “Про дитину, якій дали все, чого не було у батьків, теж ситуація з мого життя – фортепіано купили для мене, коли мене ще на світі не було”. Хороші мами не помічають реальних дітей. Хорошим мамам важливо, щоби було добре, корисно, правильно, як треба.

Звідки вони беруться? Хороші мами виростають з хороших дівчаток, хороших дочок своїх хороших мам. Їх ще в дитинстві навчили, що головне – щоби було добре, корисно, правильно, як треба.

Якщо ви – вже достатньо доросла, і, читаючи текст, розумієте: “Це про мою маму!”, це зовсім не означає, що: ваша мама погана, а не хороша (насправді вона просто є, а у вас просто є до неї невиражені почуття). Потрібно якось виправляти вашу маму (насправді страждання на тему вашої “хороший мами” – це привід для особистої психотерапії, але не для виправлення мами).

А ось одна чудова притча:

Сталося так, що яйце орла якимсь чином опинилося в сараї фермера поряд з іншими яйцями, які висиджувала курка. Через деякий час разом з іншими курчатами на світ з’явився і молодий орел. Минув ще якийсь час, і юне пташеня відчуло незрозумілий потяг до польоту. Воно запитало якось маму-курку: “Коли я навчуся літати?” Бідна курка навіть не усвідомлювала, що не здатна літати, і поняття не мала, що роблять інші птахи, щоби навчити своїх пташенят мистецтву літати. Проте, їй було соромно зізнатися у своїй неповноцінності, і вона відповіла: “Ще рано, малюк. Ще рано. Почекай, я навчу тебе, коли ти будеш готовий”. Пройшли місяці, і молодий орел почав підозрювати, що мама не знає, як літати. Але він не міг наважитися на самостійний політ, оскільки його шалене бажання літати поступилося вдячності, яку він відчував до птахи, що виховала його.

Фото заголовку
За матеріаламuamodna.com